E. Melchior de Vogüe. Mazepa

Paris : Calmann-Lévy, 1889. 365 p. ; in-16°

©Archives du ministère des Affaires étrangères, Bibliothèque, 20 B 49

Issu d’une famille de diplomates, Eugène Melchior de Vogüe, introducteur de Dostoïevski en France, consacre un essai à Mazepa, non sans rappeler d’abord que Voltaire avant lui, dans la Vie de Charles XII et Victor Hugo, dans les Orientales, se sont saisis de la légende de l’hetman. En effet, Mazepa est une figure fascinante. Né en 1639, il mène une vie pleine de rebondissements politiques et de hauts faits d’armes qui le conduisent de l’Ukraine à la Pologne, de Kiev à Azov jusqu’à la Moldavie où sa mort en exil achève de lui conférer une aura d’héros romantique. Noble ukrainien, il reçoit une éducation soignée, maîtrise l’italien, le français et l’allemand, cite Horace et Ovide par cœur. Diplomate, jamais avare de volte-face et de tractations secrètes, il pousse les intérêts de son pays face aux appétits de la république polonaise et lituanienne, de l’empire russe, de l’empire ottoman. Son intelligence et sa souplesse lui permettent d’être élu hetman des deux rives du Dniepr sous l’égide du pouvoir russe. Il se met au service du tsar Pierre le Grand, conduit en son nom des offensives victorieuses contre les Turcs et en tire un prestige qu’il met au service de ses cosaques : habile gestionnaire, il développe l’économie de ses territoires, se fait mécène de l’instruction et des arts, agit en protecteur de l’Eglise orthodoxe. La volonté de Pierre de mettre fin à l’autonomie du hetmanat précipite sa chute. Mazepa ne peut supporter une telle perspective. Il rejoint l’ennemi juré de Pierre, le roi de Suède Charles XII de Suède. La bataille de Poltava (1709) est une déroute pour les Suédois et leurs alliés cosaques. Mazepa meurt la même année. Traître aux yeux des Russes, sa volonté farouche fera de lui un symbole de la nation ukrainienne. 

Переклад:

Походячи з родини дипломатів, Ежен-Мельхіор де Вогюе – популяризатор Достоєвського у Франції – присвячує есе Мазепі, не забуваючи згадати, що до нього до цієї постаті зверталися Вольтер («Історія Карла ХІІ») та Віктор Гюго («Східні мотиви»). І справді, Мазепа – це захоплива постать. Він народився в 1639 р. й прожив життя, сповнене політичних поворотів і військових подвигів, яке провадило його з України до Польщі, з Києва до Азова і зрештою до Молдови, де його смерть у вигнанні надала йому ореолу романтичного героя. Український шляхтич, він здобув ґрунтовну освіту, володів італійською, французькою та німецькою мовами, цитував Горація й Овідія напам’ять. Як дипломат, він ніколи не цурався змін політичного курсу й таємних перемовин, просуваючи інтереси своєї країни на тлі апетитів Речі Посполитої, Російської та Османської імперій. Його розум і гнучкість дозволили йому стати гетьманом обох берегів Дніпра за підтримки московської влади. Він служив царю Петру І, вів від його імені переможні походи проти турків і здобув завдяки цьому авторитет, який спрямував на благо своїх козаків: як умілий адміністратор, він розвивав економіку своїх земель, був меценатом освіти й мистецтв, виступав захисником православної церкви. Бажання Петра скасувати автономію Гетьманщини стало фатальним для Мазепи. Не в змозі прийняти таку перспективу, він перейшов на бік заклятого ворога царя – короля Швеції Карла ХІІ. Битва під Полтавою (1709) обернулася катастрофою для шведів і їхніх козацьких союзників. Того ж року Мазепа помер. Зрадник в очах росіян, завдяки своїй непохитній волі він перетворився на символ української нації.